В данной рубрике размещены статьи о великих учёных, философах, людях искусства и т.д., которые не верили в бога и в то же время добились всемирного признания.
До 200-ліття з дня народження великого Кобзаря українського народу, Тараса Григоровича Шевченка.
В. Касіян. «Шевченко серед селян», 1938 рік
Україна, 1911-й рік. Це був час нового революційного піднесення народних мас, з одного боку, і наступ реакції – з другого. А вододілом між ними стояла одна й та ж постать – Тарас Григорович Шевченко. Адже 1911 року виповнювалося 30 років з дня смерті великого Кобзаря, а 1914-го – століття з дня його народження. Обидві сторони ретельно готувалися до цих подій. Щоправда, кожна по-своєму.
За прикладом Полтавщини по всій царській Росії й навіть далеко за її межами почалося збирання коштів на спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Києві. Відозва Шевченківського комітету у Львові закликала: «Хто може дати більше – нехай не пожалкує дати на це. Хто не може дати багато, нехай дасть мало, аби лише не бракувало його між вірними синами України» [1] (с. 171).
«...Порадившись між собою, одноголосно ухвалили: асигнувати на спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку 10 (десять) карбованців із громадських доходних сум, яка сума є в наявності. Цей приговор за належними підписами, в якому розписались селяни с. Михайлівки – грамотних 56 чоловік і неграмотних 335 чоловік», – повідомлялося а Катеринославської губернії (с. 199-200).
«Якутський гурток українців, прихильників драматичної штуки, – писали засланці з далекого Сибіру, – посилає до рук велебкої міської ради м. Києва 16 крб. 6 коп., зібраних з продажу програм «Шевченкових роковин» у Якутську 26 марця с. р., на річ будови пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Києві» (с. 152).
Не дрімали й «пастирі людських душ», у чиїх руках були амвони, кафедри та друкарні. І саме тоді, коли, збираючи копійку до копійки, складав трудовий люд данину шани й любові своєму Кобзареві, служителі культу чинили спорудженню пам'ятника в Києві запеклий опір.
Першими подали голос священики Добромильського деканату. «Общество «Просвіти», – повідомляв їхній допис до газети «Галичанин». – іздало полноє собраніє сочиненій Шевченка. В том ізданії поміщені стихотвореніи: «Великомученице кумо», «Марія», «Іван Гус» і др., коториї содержанієм своїм сопротивлются релігійності і нравственності. Шкільная молодеж, як мужеськая так і женськая, получает то ізданіє поезій Шевченка і читаєт його прилежно, а гімназіальная молодеж, проникнутая «українізмом», і люди злой волі роздають то ізданіє между простий народ. Чтенієм поезій Шевченка, нерелігійного і ненравственного содержанія, развращається школьна молодеж і наше простонародіє, а діятельность душпастирей і катихитов сильно затрудняється. Із взгляда на то, просить добромильський деканальний соборчик ординаріат взглянути в діло і, як були запрещени книжечки з «упавшим с неба листом», так щоби і ізданія Шевченка з вищеназваними і їм подібними нерелігійними і ненравственними стихотвореніями били запрещени» (с. 145).
З приводу цієї заяви відомий західноукраїнский культурний і громадський Діяч В. Гнатюк зауважив, що давно вже минули ті часи, коли єретиків і їх твори палено на вогнищах; минули безповоротно і не вернуть ніколи, як не вернеться ніколи й інквізиція, до якої як видно, і нині мають нахил деякі отці духовні; та не поможуть нічого й ніякі заборони, кладені на найкращі вицвіти людського духа.
Та реакція не вгаcала. Священик Й. Кобилянський зі Львова, звертаючись до українських священиків у Східній Галичині після поверхового розгляду поеми «Марія», запитує: «Но і чи є Шевченко народолюбцем, коли для руського народу лишив на завсіди своє цілковите заперечення віри християнської таким крайньо негідним богохульством? Отже, в найважнішій річі, від котрої залежить ціла наша вічність і котра є підставою всього правдивого щастя і добра чоловіка навіть і на цім світі, він позіставив таке негідне постоянне згіршення для народу руського, а в особенності на розширення невірства і деморалізації молоді нашої шкільної і академічної. А крім того, писав він у відражаючий спосіб проти церкви христової католицької в поемі «Іван Гус» (с. 146).
Архієпископ харківський й охтирський Арсеній вказував харківському губернаторові, а той у свою чергу – начальникові головного управління в справах друку, що «Кобзар», зокрема його твори «Марія», «Царі», «Саул», «Молитва», «Сон», «Юродивий», пройнятий наскрізь злісно-революційним духом як проти християнської віри, так і щодо царської влади. Архієпископ радив вилучити (і негайно) зі складу Харківської губернської земської управи «Кобзар», щоб той не потрапив, бува, в народні бібліотеки-читальні, школи й для продажу серед населення.
Чорносотенний архімандрит Антоній у статті «Політиканство» соромив Київську міську думу за те, що вона сприяє спорудженню пам'ятника Шевченку. Пам'ятника людині, наголошував колишній намісник Києво-Печерської лаври, чиї твори «красномовно й украй нахабно зображують в особах і діях: безбожність, блюзнірство, заперечення влади й закону, ненависть до... православної церкви, до рідного їй царського самодержавства...» (с. 202).
Церковник-чорносотенець побоюється також, що пам'ятник Шевченкові може стати «постійним збудником і заохочувальником революційного бродіння в суспільстві» (с. 202).
Необхідність заборонити встановлення пам'ятника Кобзареві в Києві з тих же причин, що й архімандрит Антоній, але вже не міській думі, а самому міністрові внутрішніх справ доводять члени губернського відділу «Союзу руського народу»: «Не можна зупинятись тепер тільки на художньому боці поезії Шевченка, – говориться в їхній доповідній записці, – не можна підтримувати фальшивий погляд на нього, як на народного поета... Вславлення пам'яті його пов'язуватиметься в умах значної частини Малоросії з думкою про визнання його анархістських ідей» (с. 224). Що ж це за ідеї, яких так злякалися чорносотенці? Ті ж, про які говорить і архімандрит Антоній, – антицерковні й антицарські.
Про наміри та дії реакціонерів писала тоді в редакційній статті «Кріпосники й Шевченко» більшовицька газета «Путь правды»: «Не таланило Тарасу Григоровичу за життя, не таланить і після смерті... За що ж продовжуються гоніння проти Шевченка тепер?.. Нащадки кріпосників ставляться до народного поета, який вийшов із селян, з тою ж злісною ненавистю, що й їхні приснопам'ятні батьки. Цього цілком достатньо для гонителів пам'яті народного поета...» (с. 240).
Царські сатрапи, як це видно з документів, страшенно злякалися великої любові не тільки українського, а й інших народів Росії до Шевченка – виразника їх споконвічних прагнень до вільного розвитку, шанобливого ставлення одного народу до іншого, братерства й дружби між ними. «Сильні світу цього» вже були не раді, що колись так необачно дали дозвіл Золотоніській повітовій земській управі збирати кошти на пам'ятник авторові «Кобзаря». Чи ж могли чиновники Міністерства внутрішніх справ передбачити тоді, що за якихось два-три роки з Полтавщини це перекинеться на всю царську Росію? Що доведеться їм же самим гасити полум'я всенародної пошани до Шевченка? І коли справа з пам'ятником досягла своєї кульмінації, ті, хто колись дозволив його спорудження, всілякими правдами й неправдами добилися того, щоб ні в Києві, ні деінде не муляла очі експлуататорам постать гнівного, волелюбного Кобзаря. Тому 1914 року царські урядовці вже були «спритнішими» і в адміністративному порядку заздалегідь заборонили відзначати століття з дня народження Т. Г. Шевченка.
«Заборона вшанування Шевченка, – писав В. І. Ленін, – була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. Я думаю, всі наші найкращі соціал-демократичні агітатори проти уряду ніколи не досягли б за такий короткий час таких запаморочливих успіхів, яких досяг у протиурядовому розумінні цей захід. Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрма народів» (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 25, с. 64).
І. Потьомкін
___________________
Примітки: 1. Тут і далі цитати наводяться за: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. Держполітвидав, К., 1963.
Стаття «Церква проти Т. Г. Шевченка» була надрукована в журналі «Людина і світ» № 6 1981 року.
