В данной рубрике размещены статьи о великих учёных, философах, людях искусства и т.д., которые не верили в бога и в то же время добились всемирного признания.
Леся Українка належить до славетної плеяди великих українських письменників – революційних демократів, що відіграли видатну роль не тільки в розвитку художньої літератури, але й у розвитку суспільно-політичної думки на Україні кінця XIX-початку XX століть. Літературна і громадська діяльність Лесі Українки припадає на пролетарський період визвольного руху в Росії – період, коли марксизм став завойовувати маси трудящих на свій бік.
Зростання революційного руху пролетаріату, а також вчення марксизму-ленінізму справили великий вплив на формування суспільно-політичних поглядів письменниці, яка близько підійшла до марксизму. Вона одна з тих, кому належить заслуга поширення ідей марксизму на Україні.
Леся Українка була енциклопедично освіченою людиною, мала матеріалістичний світогляд, Її літературна спадщина свідчить про глибоке розуміння письменницею законів розвитку природи і суспільства. Все це стало теоретичною основою атеїстичних поглядів письменниці. Атеїзм її має бойовий, войовничий характер, у ньому звучить пафос революційної боротьби як проти гніту царського самодержавства, так і проти духовного гніту клерикалів.
З дитячих років Леся Українка виховувалася вільною від релігійних забобонів. Вона не вірила в бога, різних духів, у загробне життя, виступала проти церковних обрядів і релігійних церемоній. Пізніше, критикуючи спіритизм (від латинського spititus – дух), вона відзначала, що єдино вартий дух – це дух свободи. Атеїстичні погляди її складалися спочатку під впливом дядька М. П. Драгоманова, відомого українського громадського діяча, атеїзм і критичне ставлення до самодержавства якого були прогресивним явищем для свого часу. М. П. Драгоманов, зокрема, підбирав для неї літературу, коли вона працювала над підручником «Стародавня історія східніх народів», в якому широко представлені погляди 19-річної письменниці на релігію. В цьому підручнику Леся Українка говорить про походження релігії у первісних людей, а також про буддизм, релігію єгиптян, євреїв і т.д. Вона правильно характеризує вірування первісних людей як примітивні. Стосунки первісних людей з природою викликали у них віру в добрих і злих духів. Стихійні сили природи (вітер, дощ, грім тощо) одухотворялися, наділялися свідомістю, волею, бажанням. Люди поклонялись цим силам, просили у них допомоги і захисту.
Звичайно, не треба думати, що Леся Українка вже в той час мала справді наукове, матеріалістичне уявлення про походження і розвиток релігії. Пояснюючи примітивізм вірувань первісних людей недостатністю їхнього розумового розвитку, вона забувала про головне – про низький рівень економіки, що був основною причиною виникнення релігії.
Рано зрозумівши реакційну суть релігії, письменниця на початку 90-х років включається в боротьбу проти одурманювання українського народу служителями церкви не тільки у себе на батьківщині – в Східній Україні, але й у Галичині, де духовний гніт клерикалів був особливо тяжким і перешкоджав зростанню революційного руху, об'єднанню західних українців з східноукраїнським і російським народами. В одному із своїх листів до брата М. П. Косача (березень 1891 року) Леся Українка писала про необхідність посилення боротьби з галицьким клерикалізмом і попівщиною, прямо відзначаючи, що клерикали і попи можуть «висмоктати всі здорові соки життя з народу»[1]. В цьому ж листі вона з радістю повідомляла про відхід місцевої інтелігенції від духовенства.
В той час як реакція вела активну релігійну пропаганду, Леся Українка з болем констатувала, що дуже мало людей у Галичині бореться проти релігійного дурману. Вона гнівно критикувала «житія святих», які поширювались тоді галицькими клерикалами та їх прибічниками – буржуазними націоналістами. «Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити»[2], – писала вона М. Драгоманову 17 серпня 1893 року. Солідаризуючись з І. Франком, Леся Українка оголошує війну цим духовним тиранам, які намагалися закабалити рідний народ. У 1894 році письменниця на прохання редактора львівського радикального журналу «Народ» М.Павлика перекладає атеїстичний вірш невідомого німецького автора «В небі ми жодного доброго батька не маєм». Половинчасте розв'язання автором питання про існування бога (замість бога на небі проповідь бога в душі людини) не могло задовольнити Лесю Українку. Всупереч авторові вона пише свій вірш «Коли вже зачепили сі питання» – яскравий антирелігійний твір, що свідчить про різко негативне ставлення поетеси до релігії і містики, про її критичність і послідовність щодо заперечення бога. Вона заперечує будь-яку необхідність створення всіх і всіляких богів.
«До того ж на землі у нас так мало волі, І без богів начальства в нас доволі...» [3]
У боротьбі проти поширення клерикальної літератури Леся Українка створює ряд популярних брошур, пройнятих революційними ідеями («Державний лад», незакінчена стаття про Джона Мільтона та ін.), збирає кошти для видання атеїстичної літератури, перекладає праці відомих істориків релігії того часу М. Верна та Е. Ренана. Критично ставлячись до цих учених, бачачи непослідовність їхніх поглядів, вона разом з тим уміло використовує їх твори в антирелігійній боротьбі. В статті про Джона Мільтона, знайомлячи читача з протестантським рухом XVII століття в Англії за свободу віри, Леся Українка проголошує право людини на свободу від релігії. Вона розуміє, що за давніх часів попи примушували народ держатися віри умовляннями, залякуванням «пекла» та обіцянками «раю». Але тепер не можна «когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим»[4], – пише письменниця. Леся Українка підкреслює, що віруючих стало мало навіть серед служителів культу, що попи використовують релігію в своїх корисливих цілях.
Одним з чудових атеїстичних виступів поетеси є вірш «Пророчий сон патріота» (1895), написаний у відповідь на пройняті клерикальним духом статті журналу «Буковина». Їдкими стрілами сатири разить вона Ватікан та його прислужників – галицьких буржуазних націоналістів, гостро і дотепно висміює їх спроби посадити на престол римського папи свого прибічника — львівського митрополита. Зірвавши маску з обличчя захисників клерикалізму, Леся Українка вкладає в уста новоявленого римського папи – митрополита із Львова заклик до хрестового походу проти пригніченого українського народу, який не покорився австрійському урядові і зберіг симпатії до російського народу та його прогресивних волелюбних ідей. Цей вірш, що сміливо викривав західноукраїнських клерикалів і реакціонерів-націоналістів з їх центром – церквою св. Юра у Львові, виявився надзвичайно актуальним і відразу ж дістав широке розповсюдження в Галичині. Про підлу роль галицьких буржуазних націоналістів, що уклали союз проти свого народу з католицькою церквою, говорить Леся Українка також у статті «Безпардонний» патріотизм».
Активно виступає письменниця проти шкідливого впливу релігії, проти спроб служителів церкви та її захисників тримати народ у темряві. В дописі «Релігійний дур на Україні» (1895) вона викриває антинародну суть релігійного фанатизму, в оповіданні «Школа» (1895) показує повну залежність справи народної освіти від духовенства. З гнівом пише поетеса у вірші «Товаришці на спомин» (1896):
Релігія у нас – то морок темний. Єгипетських жерців деспотія важка... [5]
Пізніше, під впливом ідей марксизму-ленінізму, розуміння письменницею питань походження і розвитку релігії значно поглиблюється. Про це свідчить стаття «Утопія в белетристиці» (1906), в якій підкреслюється тісний зв'язок релігії з земним життям. Дуже близькими до марксистського пояснення релігії є слова Лесі Українки про те, що «фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вона бачила на землі» [6]. Тут же вона зачіпає питання про зміну релігійних вірувань залежно від розвитку людського суспільства, про перетворення цих вірувань у такі релігійні вчення, як християнство, буддизм і ін., що стали панівними релігіями рабовласників, говорить про нетерпимість християнської релігії до інших вірувань, про її роль духовного гнобителя трудящих мас.
Найвизначніші атеїстичні твори написані Лесею Українкою на початку 900-х років, у період її творчої зрілості. Зростання визвольного руху в Росії посилює у письменниці революційні, волелюбні, а разом з тим і атеїстичні мотиви. Послідовно, крок за кроком, вона розвінчує догмати християнської релігії, старанно поширюванні духовенством напередодні революції 1905 року з метою відвернути народні маси від революційної боротьби. Леся Українка створює образи сильних духом людей, які виступають проти християнської моралі.
Войовничим атеїстом зустрічає письменниця революцію 1905 року. Одним з кращих антирелігійних творів Лесі Українки є драматична поема «У катакомбах» (1905). Переносячи читача в ранній період християнства, вона описує бунт раба Неофіта проти духовної тиранії рабовласників. Герой, який мріяв знайти правду в новій вірі, поступово переконується, що і християнське вчення не визволяє його від рабства ні на землі, ні на небі – «у царстві божому», що і в християнській общині немає рівності і справедливості. З обуренням відповідає він єпіскопу – своєму духовному пастирю:
Я не за тим прийшов до вас у церкву, щоб ярем та хрестів нових шукати. Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба [7].
Бачачи брехливість і лицемірство тих, хто пригнічує трудящих на землі і намагається посіяти серед пригноблених сподівання на райське блаженство в загробному житті, раб Неофіт повстає проти християнської заповіді покірності і терпіння:
Мені дарма, чи бог один на небі, чи три, чи триста, хоч і міріади. За жодного не хочу помирати: ні за царя в незнаному едемі, ні за тиранів на горі Олімпі. нікому з них не буду я рабом, доволі з мене рабства на сім світі! [8].
Його ідеалом є Прометей, який повстав проти богів заради щастя людства:
Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами, що просвіщав не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком, І деспотом всесвітнім, і прокляв, віщуючи усім богам погибель [9].
І раб Неофіт іде з християнської общини, щоб разом з іншими рабами боротися проти гнобителів.
Християнство, як і всяка інша релігія, для Лесі Українки було чужим своїм рабським духом. Уже в творі «Грішниця» (1896) письменниця вкладає в уста відважної дівчини, яка підірвала ворожу фортецю і вмирає від ран, сміливий протест проти християнської заповіді любові до ворогів. Героїня драматичної поеми «Одержима» (1901) також іде наперекір християнському вченню про всепрощення. Мужній образ єретика-безвірника створює Леся Українка у вірші «Було се за часів святої Германдади» (1903). В листі до А. Е. Кримського від 26 січня 1906 року з приводу драми «У катакомбах» вона писала: «...типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб – прометеїст?»[10].
Всією своєю драмою письменниця спростовує вигадки захисників релігії про комуністичний характер первісних християнських общин. Вона розуміла, що сучасна форма християнства логічно продовжує первісну його форму, що духовна тиранія нинішніх священнослужителів грунтується на міцно закладеному фундаменті минулого. Тому для неї були цілком неприйнятні погляди Л. М. Толстого та інших, які засуджували сучасну християнську релігію, але ставали на захист старого християнства. Високо цінуючи Л. М. Толстого як художника, Леся Українка на протязі всієї літературної і громадської діяльності боролася з «толстовщиною», з вченням про «непротивлення злу насильством».
Антирелігійні теми розробляє поетеса і в роки реакції, після поразки першої російської революції. В той час багато буржуазних письменників почали оспівувати в літературі ренегатство і зрадництво. З'явилися літературні спроби реабілітувати образ зрадника Іуди за допомогою пояснення його підлоти психологічними причинами. В драматичному діалозі «На полі крові» (1909) Леся Українка різко виступила проти апологетів Іуди, який вчинив підлість заради користолюбства, заради своїх особистих вигод. Цензура «за богохульство» конфіскувала 12-й номер журналу «Літературно-науковий вісник» (1910), де було надруковано цей твір. В інших творах цього періоду – «Руфін і Прісцілла» (1908), «У пущі» (1897-1909), «Адвокат Мартіан» (1911) – Леся Українка так само, як і раніше, в роки революційного піднесення, оспівує борців проти духовної тиранії, показуючи цілковиту ворожість людській особистості не тільки християнської, але й усякої іншої релігії. Слід зазначити, що під час роботи над драматичною поемою «У пущі» Леся Українка, за власним визнанням, думала про трагічну долю І. Франка, який перебував у Галичині в оточенні клерикалів і націоналістів.
Атеїстичні мотиви знайшли відображення в усіх жанрах літературної творчості письменниці; у віршах і поемах, в прозі і драматургії, в критиці і публіцистиці, в епістолярній спадщині. Боролась вона з релігійним дурманом не тільки друкованим, але й усним словом. Її принципове, непримиренне ставлення до будь-яких проявів релігії, вимога свободи від релігії близькі і тепер радянським людям. Атеїстичні твори Лесі Українки і досі не втратили свого великого виховного значення. Традиції антиватіканських виступів поетеси зазвучали з новою силою в творчості Я. Галана, С. Тудора та інших радянських письменників.
І. І. Корнейчик, кандидат педагогічних наук
Стаття надрукована в журналі «Наука і життя» № 3 1958 року.
Джерела: [1]. Леся Українка. Твори, т V. Київ, 1956, стор. 36. [2]. Леся Українка. Твори, т. V, стор. 97. [3]. Леся Українка. Твори, т. І. Київ, 1951, стор. 98. [4]. Леся Українка. Публікації. Статті, дослідження І. Київ, 1954, стор. 19. [5]. Леся Українка Твори, т. І. стор. 114. [6]. Леся Українка. Твори, т. XII, Книгоспілка, 1930, стор. 36. [7]. Леся Українка. Твори, т. ІІ, Київ, 1951, стор. 222. [8]. Там же, стор. 240. [9]. Там же. [10]. Леся Українка. Твори, т. V, стор. 519.
Леся Українка належить до славетної плеяди великих українських письменників – революційних демократів, що відіграли видатну роль не тільки в розвитку художньої літератури, але й у розвитку суспільно-політичної думки на Україні кінця XIX-початку XX століть. Літературна і громадська діяльність Лесі Українки припадає на пролетарський період визвольного руху в Росії – період, коли марксизм став завойовувати маси трудящих на свій бік.
